Легенди

Завадинці
(Легенда)

...Вечоріло. Сонце поступово ховалось за хмари, поступаючись сутінкам. Небо все хмурнішало і хмурнішало, все сумніше ставало надворі. Невесело було і хатині однієї сім'ї: саме цього дня народилась в них ще одна дитина – дев'ята. Хлопчик був небажаним у сім'ї, саме тому всі ходили зажурені та похнюплені.

І так повна хата голодних дітей, а тут на тобі, ще один голодний рот. Та нічого було робити. Дитина хоч і зайва, проте є. Назвали малого Іванком.
Хлопчик ріс на диво веселим, кмітливим, винахідливим. Проте не приніс він своїй сім'ї щастя, завжди почувався зайвим. Та й батьки на нього казали не інакше, як «Завада».
Так виходило, що Іванко дуже часто потрапляв у різноманітні неприємні історії. Гнізда хлопчики роздерли, а хто винен - Завада, розбили комусь носа - винуватий Завада, розбили вікно сусідам - і знову ж винен Завада. Таким розбишакою виріс хлопець, таким халамидником, що ще більше не злюбили його батьки. Одного вечора, після чергової пригоди Іванка, розгніваний батько промовив:
- Забирайся геть із мого дому! Не потрібен ти нам! Ніякої користі, хоч би що коли поміг по господарству, лише бешкети робити знаєш! Завадою був, завадою й лишився! Геть звідсілля, щоб очі мої тебе не бачили! Нічого на те не відповів Завада. Повернувся і вийшов з хати. Ішов довго. Спочатку лісом, потім полем. Десь близько опівночі добився до якогось селища. Прийшов до першої хати та попросився ночувати. Жила там немолода жінка з дівчиною. «Певно, мати і донька», - подумав Іван, але не розпитував.
Нагодувала його жінка, постелила ліжко – дійсно проявила гостинність. Але ніяк не міг заснути парубок - все бачив перед собою карі очиці цієї дівчини, що подавала йому вечерю. Та так запала йому в душу дівчина, що довго не міг заснути, та й уві сні не залишала його у спокої...
Ранком прокинувся Іван від голосного ридання. Став прислухатися. Зрозумів, що плаче та дівчина під вікном. Вийшов до неї. Став втішати та розпитувати:
- Чого плачеш, зозулько? Чи можу я чимось допомогти? Чи скривдив тебе хтось, голубонько? Та не мовчи, скажи вже!
- Не від доброго життя плачу, юначе! Ота стара відьма - мачуха моя - зовсім хоче мене зі світу зжити. Ніякого життя мені з нею нема. Усю важку роботу на мене переклала, а сама спить цілими днями. Та ще й б'є мене нізащо! Не можу я так жити! От би жила моя матінка, не дала б мене образити! - відповіла дівчина і заридала ще дужче.
- Ой, не плач, голубко, заспокойся! Знаю, як тобі допомогти! А ходи-но зі мною, будь моєю дружиною, збудуємо хатинку, та й будемо жити. Чи підеш?
Подивилась дівчина на нього очима, повними сліз. Приглянувся, видно, і їй юнак, та сказала:
- Піду.
Довго ішли, багато днів. Тай натрапили на чудову місцину: і ліс не далеко і річечка з чистою водою - чого ще треба? Збудували собі хатину та й стали жити. А з часом почали приходити й інші люди сюди жити. Були навіть із рідного Іванового села. Так і казали:
- Йдемо жити до Завади.
І стали так звати оте поселення, де жив Іван Завада - Завадинцями. Давно то було, але село процвітало. Росло, ширшало. Так і до нашого часу зветься Завадинці.


 Мельник Галина

1 коментар: