Книжкова виставка " Конституція - щит і меч української державності"

 

28 червня – особлива дата в історії нашої держави. Саме цього дня у 1996 році Верховна Рада України прийняла Основний Закон – Конституцію України, яка закріпила правові основи незалежної держави, її суверенітет, територіальну цілісність, демократичний устрій, права і свободи громадян.

До важливої дати в історії українського державотворення в нашій бібліотеці оформлено книжкову виставку «Конституція – щит і меч української державності».

Сьогодні Україна бореться за свою незалежність та затверджені в Конституції демократичні права та свободи своїх громадян. Ціною життів кращих її синів та доньок виборюється право українців на європейське майбутнє під мирним небом.

Запрошуємо до перегляду виставки в бібліотеці. Сподіваємося, що запропонована нами підбірка книг та документів допоможе усім бажаючим послідовно розглянути основні етапи становлення та розвитку української конституційної ідеї.

Вітаємо з Днем Конституції України і бажаємо всім нам омріяного миру та процвітання нашій незалежній державі!

Година цікавих повідомлень " Українська вишня - символ вірності і довголіття"

 

Вишня — символ світового дерева, дерева життя; символ сонця; святе Боже дерево; символ дівчини, матері, рідної домівки, рідного краю; любові; злагоди; символ України.

Вважають, що дерево потрапило на наші землі з теплих країв — з Близького Сходу чи Китаю, Японії (де воно було святим), хоч дехто обстоює думку про автохтонність вишні на наших землях, адже вона відома тут із давніх-давен, з індоєвропейського періоду. Б. Грінченко у своєму “Словнику” фіксує лексему “вишній”, тобто високий, верховний, небесний, Божий, і наводить вислів: “Господи вишній, чи я в тебе лишній?” Схожі звертання є в піснях: “Мамо (варіант: мамко; ненько), моя вишня, чи я в тебе лишня?” Назву “вишня” дехто із сучасних дослідників (Г. Лозко, А. Багнюк тощо) сприймає як прикметник (від вишній, всевишній). А. Багнюк відзначає: вишня “від слова “вишина”, а також “Вишній”, той, що найвище, тобто Всевишній Бог” (“Символи українства”. — С. 200). Г. Лозко пише, що вишня як “божественне дерево” присвячувалася “найвищим Богам народовір’я (саме Різдво — свято Прабога Рода-Сварога)”. Очевидно, “вишній” не слід “підтягувати” до означення “Всевишній”: є вишній, а є Всевишній.
У давнину наші пращури-хлібороби святкували новий рік у березні, в час весняного рівнодення (з 21 на 22 березня). Вишня тоді була ритуальним деревом. Ялинки не ставили, бо вона, за повір’ями, несла смерть до хати. А вишню ставили не напередодні нового року, а ще восени садили з коренем у дерев’яну діжечку з землею, поливали тільки водою, принесеною в роті, а в березні з’являвся білий, біло-рожевий вишневий цвіт, що за ним домашні (кожен мав свою гілку) визначали врожайність, а дівчата пророкували собі долю: вийдуть заміж чи ні. Можливо, первісно саме до дерева-мами, а не до матері, були звернені слова доньки, гілка якої чомусь не зацвіла: “Мамо, моя вишня, чи я в тебе лишня?”
Символіка вишні простежується в народних піснях різних жанрів. Так, у прадавній сакральній щедрівці “паління” (почервоніння, дозрівання) вишню порівнюють з “красною” дівчиною, яка готова обирати судженого:

Запалилася вишня-черешня од Сонця,
Гей, од Сонця!
Порозкривай-но, красна Ганнусю, оконця,
Бо прийдуть до тя 120 коней на твій двір,
Гей, на твій двір!
Вибирай собі, красна Ганнусю,
котрий твій!

В іншій архаїчній пісні-щедрівці зображено картину давнього новорічного хатнього звичаю своєрідно прогнозувати долю дівчини на виданні. Цікаво, що образ колупання кори міг бути пізніше перенесений на колупання дівчиною печі під час сватання, коли вже вишню в хаті не ставили:

Де стояла вишня-черешня,
Щедрий вечір, добрий вечір!
На тій вишні кора золотая.
Кому ж іти кору колупати?
Дівки Настінки кору колупати.
Наколупала вона да три блюдечка,
Три блюдечка, три полумиска.
Понесла вона до золотарика:
— Золотарику, рідний братику,
Іскуй мені три перстенька:
Первому перстеньку — женихатися,
Другому перстеньку — повінчатися,
Третьому перстеньку — на посаді сидіть,
На посаді сидіть — на милого глядіть.

Вишні, вишневий сад символізують дім, родину, кохання; втоптана стежечка до вишні — образ доступної дівчини: “Ой в садку вишенька, //Попід нею стежейка, //А староста ся питав: //Хто ту стежейку витоптав? //Ой витоптав стежейку //Молодий Івасенько, //З вечора ходючи, //Подарунки носючи”.
Про інтимні стосунки найвищого емоційного стану йдеться в народній перлині “Ой у вишневому садочку //Там соловейко щебетав”: з двома виявами почуттів та відчуттів — парубочого (“Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!”) та дівочого (“Ай-я-я, ох-ох-ох!). У ліричних шедеврах образ-символ вишні змальовує дівчину в інших станах: “Ой дівчино-вишенько, //Буде тобі лишенько”, або:

Ой вишенько-черешенько,
Чом ягід не родиш?
Молодая дівчинонько,
Чом гулять не ходиш?
Як же мені ягід родить –
Корінь усихає.
Як же мені гулять ходить —
Милий покидає (варіант: Мати не пускає).

У купальському, весільному обрядах вишня виконувала роль обрядового дерева (“купайлиці”, “гильця”).
У гумористичній пісні “Ой під вишнею, під черешнею” на основі прийому контрасту зображено молодість і старість, безперспективність таких любовних стосунків.
Вишня та її плоди — соковиті темно-червоні або ясно-червоні ягоди з кісточкою — відігравала важливу роль у народній кухні, медицині. Вишняк, вишнівка — неміцний ритуальний напій, що додавав снаги й смаку життя молодим або виснаженим, вселяв оптимізм і бадьорість старшим.
Образ вишні Т. Шевченко підніс до вершин національного символу. “Садок вишневий коло хати” — ідеальний гімн рідній оселі, рідному краєві, Україні. І.Франко у поемі “Іван Вишенський” через образ вишневого цвіту яскраво передав патріотичні почуття героя, який, перебуваючи на чужині, в грецькому Афоні, згадав про рідну Україну й повернувся до неї.
Народнопісенний символ вишні-дівчини-нареченої оригінально опоетизувала Ліна Костенко:

Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан,
А під горою вишня-наречена
Вже до віночка міряла туман.

Виставка - розповідь " Василь Шкляр : з красою правди по життю"

 

 

«Є в української нації найбільший герой,
який зазнав найжорсткіших нападів
і якого росіяни намагалися знищити
у першу чергу, бо знали, що з ним ми нездоланні.
Це – наша мова»
/Василь Шкляр/

  10 червня своє 75-річчя святкує  Василь Шкляр – відомий  український письменник, журналіст, редактор, перекладач, політичний  та громадський  діяч. Також  його  називають «містиком», «літературним велетнем», «батьком українського бестселера».

 Василь Шкляр – один із найвідоміших і найпопулярніших сучасних українських письменників, якого заслужено називають «батьком українського бестселера». Його твори перекладені англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою мовами, а романи здобули широку популярність серед читачів не лише в Україні, а й за її межами. Творчість письменника вирізняється майстерним поєднанням історичної правди, драматизму, пригодницького сюжету та глибокого психологізму.
   Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка на Черкащині. Згодом родина переїхала до Звенигородки, де він закінчив школу зі срібною медаллю. Після цього вступив на філологічний факультет Київського університету. Важливим етапом його життя стало навчання в Єреванському університеті, де він вивчав вірменську мову та літературу. Саме цей період Шкляр пізніше назве однією з найяскравіших сторінок своєї молодості.
   Після завершення навчання Василь Шкляр працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву, а згодом присвятив себе журналістиці. Паралельно розпочалася його літературна діяльність. Уже в 1970–1980-х роках побачили світ перші збірки повістей та оповідань письменника: «Перший сніг», «Де твій Остап, Соломіє?», «Живиця». Значне місце у творчому доробку автора посідають також твори для дітей – «Шовкова нитка», «Черешня в житі», «Шовковий дощик». У 1978 році Шкляр став членом Спілки письменників України.
   Упродовж 1988–1998 років письменник займався політичною журналістикою, працював у гарячих точках і здобув унікальний життєвий досвід, який згодом знайшов відображення у його художніх творах. Перші романи автора – «Праліс: Тінь сови» та «Ностальгія» – засвідчили появу в українській літературі самобутнього й талановитого прозаїка.
   Справжнє визнання прийшло до Василя Шкляра у 1999 році після виходу роману «Ключ», який став літературною сенсацією та був неодноразово перевиданий. У цей час письменник активно долучався до громадського та політичного життя країни, працював у видавничій сфері та підтримував розвиток української книги.
   Найбільшу популярність авторові приніс історичний роман «Залишенець. Чорний Ворон», присвячений боротьбі українських повстанців Холодного Яру проти більшовицького режиму. За цей твір у 2011 році Василя Шкляра було визнано лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Проте письменник відмовився від нагороди на знак протесту проти політики тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника. Згодом у Холодному Яру авторові було вручено Народну Шевченківську премію, а  грошову винагороду він передав на екранізацію роману «Чорний Ворон».
   Наприкінці 2011 року Василь Шкляр заснував Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра “Холодноярська Республіка”». Основною метою фонду є підтримка та розвиток українського кіномистецтва, зокрема створення художніх фільмів на історичну тематику та популяризація героїчних сторінок української історії.
   Найновішим романом Василя Шкляра є «Заячий костел». У творі автор розповідає про боротьбу литовських партизанів проти радянських загарбників у середині ХХ століття. Роман утверджує ідеї свободи, національної гідності та незламності народів у боротьбі за незалежність.
   Василь Шкляр – гордість сучасної української літератури, майстер історичного роману та співець українського духу свободи. Його твори поєднують історичну правду, драматизм, містичні мотиви та яскраві людські характери. Сам письменник неодноразово наголошував, що найвищою нагородою для нього є любов і довіра читачів. Саме тому його книги залишаються актуальними й сьогодні, надихаючи українців на осмислення минулого, збереження національної пам’яті та віру в майбутнє України.

У нашій бібліотеці до дня народження  відомого українця  підготовлено книжкову виставку-розповідь «Василь Шкляр : з красою правди  по життю», яка ознайомить користувачів із багатогранним і глибоким світом творчості Василя Шкляра.

 Друзі, запрошуємо вас ближче познайомитися з творчістю письменника, відчути атмосферу його творів та по-новому осмислити  історію, людську душу й незламний український характер.

Пам'ятаємо своїх Героїв

 22.05.2026року у нашому Великояромирському старостаті відбулося оновлення меморіальної стели на честь військовослужбовців, які загинули в російсько-українській війні.

Стелу Пам'яті доповнили портретами двох наших мужніх захисників, які віддали найдорожче — свої життя — за волю України у 2025 році.

Олександр Польовий та Сергій Пігунов… Тепер вони дивляться на нас із небес, а їхні портрети нагадуватимуть кожному про високу ціну нашої свободи.

Стела Пам’яті стала символом нашого нескореного духу та глибокої вдячності. З початку російсько – української війни небо забрало із сіл Яромирка та Завадинці 7 захисників:

1. Святослав Сторожук

2. Дикунець Богдан

3.Марк Васерман ( Валентин Рожко)

4.Богдан Гаврилюк

5.Олександр Моцний

6. Олександр Польовий

7.Сергій Пігунов

Сім захисників, сім героїчних історій, сім незагоєних ран. Вони стали янголами - охоронцями нашої землі. Їхні портрети на цій Стелі — це нагадування кожному з нас, якою ціною дається спокій. Пам’ятаємо. Шануємо.

Не забудемо ніколи.

День Вишиванки

 День вишиванки — сучасне свято України, що стало вже доброю весняною традицією. Наше минуле й сьогодення пов’язані багатовіковими традиціями, одна з яких — національний одяг, а саме вишиванка. Зараз цей елемент народного вбрання отримав нове життя завдяки сучасним рішенням крою й візерунку, при цьому не втративши споконвічної краси, ошатності та символічного значення оберегу.

Сьогодні вишиванки носять не лише під час свят. Їх поєднують із сучасним одягом, одягають до школи, на роботу чи важливі події, підкреслюючи свою українську ідентичність.

Хай вишиванка вишиває усім щасливу долю, а український народ не знає війн і болю.

Майстер новели

 

 

Стефаник Василь (1871-1936) — український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик.

Народився в селі Русів в сім’ї заможного селянина. Батьки грошей на освіту сина не шкодували. Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польських гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень (страждав від булінгу).

   У 1888 році знайомиться з К.Гамораком та його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною.

1890-1892 був виключений з гімназії у Коломиї «за політику». Сьомий і восьмий клас закінчує у Дрогобичі, де знайомиться з І.Франком.

   Навчався на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові. Туди його змусив вступити батько.

Коли мати померла, батько одружився вдруге – Василь Стефаник перестає спілкуватися з ним.

В 1904 році одружується з Ольгою Гаморак, живе з дружиною і синами у с. Стецеві, через 10 років дружина помирає.

    В 1908 році селяни обирають його послом від радикальної партії до австрійського парламенту; 10 років перебуває у Відні, захищаючи селян.

Письменник тяжко хворіє, в 1930 році переніс  частковий параліч. Здоров’я  погіршується, трапляються часті  серцеві напади, потім долучається ще запалення легенів. 1936 року Василь Стефаник помирає, його поховано в рідному селі.

Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами  гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, «гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала.»

     Розвиток   трагічних подій в Радянській країні переконало письменника   в тому, що більшовицько-сталінський  тоталітарний  режим ворожий народові, несе йому  горе і страждання. Одержувати пенсію останній раз  їздив Стефаник до Львова разом зі своїм сином Кирилом. Прийняв письменника консул, пожалівся, що польські газети розпочали поширювати інформацію про голод в Україні. Попросив, щоб Стефаник написав спростування. Але Стефаник відмовився. В той момент у нього в квартирі ночувало два перебіжчика з України, вони йому розповіли, що дійсно в Україні зараз страшенний голод.  Консул розгнівався і пригрозив, що Стефаника позбавлять пенсії.   Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії.

   Довідавшись, що уряд УРСР позбавив митця пенсії, митрополит А.Шептицький  назначив йому точно таку ж пенсію. Стефаник попросив касира, щоб той видав йому  назначену суму дрібними монетами. Касир це зробив. З великою торбою копійок письменник  прийшов і роздав всю свою пенсію, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ жертв голодомору на Україні 1933 року.

«Європейські письменники — для українських читачів»

 

    До Дня Європи в Україні наша бібліотека запрошує читачів у захопливу літературну подорож  Європою. Кожна книга — це ніби розмова через час і відстань, яка допомагає нам краще розуміти одне одного.  Читаючи  європейських авторів ми ближче знайомимося з культурою, історією та цінностями  народів, які сьогодні підтримують Україну та разом із нами поділяють прагнення свободи, демократії  й  людської гідності.

     Європейська  література — це не лише класика, а й сучасні голоси, які порушують теми  війни  і миру, пам’яті,  людських стосунків,  пошуку себе  та сили духу. У цих книгах — досвід, який допомагає нам краще розуміти себе і світ навколо.

     Серед авторів, яких варто прочитати українському читачеві:

  Альбер Камю — французький  письменник і мислитель, автор роману «Чума»,  який  і сьогодні звучить надзвичайно актуально.

Станіслав Лем — польський письменник, філософ і футуролог, один із найвідоміших  авторів  наукової  фантастики у світі. Писав  про  космос,  штучний  інтелект, майбутнє  людства та межі  людського розуму. Його книги спонукають замислитися  над майбутнім  людства.

Крістіна Далчер - англійська письменниця. ЇЇ роман "Голос" - це історія про світ ,де в жінок більше немає голосу. Та одна жінка вступає в боротьбу , щоб захистити право голосу всіх інших.

Кшиштоф Зануссі - видатний польський режисер, сценарист і письменник, лауреат багатьох кінофестивалів. 

"Стратегія життя, або Як з"їсти тістечко і далі його мати" -  книжка , в якій                 К. Зануссі, розмірковує  над ключовими питаннями людського буття , як- от любов, творчість, мораль, релігія.

Амені Нотомб - відома  франкомовна бельгійська письменниця, казкарка, драматург. " Подив і тремтіння" - найзнаменитіший роман письменниці , удостоєний премії Французької академії, перекладений багатьма мовами.      

В основі роману - глибокий конфлікт двох традицій і культур: Сходу і Заходу. Героїня народилася в Японії й тепер повернулася туди працювати у великій токійській компанії. Дівчина робить спроби приносити користь, але ментальне провалля, яке пролягло між нею й роботодавцями, постійно призводить до неприємностей.

 

Еріх Марія Ремарк — німецький  письменник, відомий  антивоєнними  творами, такими як  «Тріумфальна арка» — про цінність  людського життя в  неспокійному світі в часи страху та війни.

 Читання  європейської  літератури — це можливість вести  діалог  із  різними культурами, відкривати нові  ідеї  та знаходити натхнення навіть у  непрості  часи. Це можливість відчути, що ми не самі у своїх переживаннях і пошуках.

     Запрошуємо  відвідати  бібліотеку та обрати  «свою»  книгу європейського  автора!