Чорнобиль… Слово це стало символом горя і страждання, покинутих домівок.
Минуло 35 років від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія – техногенно-екологічна катастрофа, спричинена вибухом реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, яка нанесла непоправної шкоди довкіллю та здоров’ю людей. Якби не подвиг простих людей то важко навіть прогнузувати повні масштаби трагедії не лише для України, а й всього світу.
Працівники культури села Завадинці в День пам’яті Чорнобильської трагедії прийшли провідати свого земляка , одного з учасників тих трагічних подій, Ребиха Степана Васильовича і послухати його спогади. Ось,що він нам розповів:
- Я працював водієм у м. Хмельницькому, одержав якраз нову машину ГАЗ-53 , новеньку тільки з заводу, мрія кожного шофера. На початку червня 1986 року прийшло мені повідомлення,що з військовим квитком треба з’явитись на призовний пункт для відправки у зону Чорнобиля. Зібрали нас у м. Славута. Пройшли медичну комісію, видали військову форму і під звуки духового оркестру, відправили. В колоні, що прямувала до чорнобильської зони, крім вантажних автомобілів, було багато машин швидкої допомоги. Складалось враження, що всі швидкі Хмельницького направляються до місця трагедії.
Прибули у с. Вільче (чорнобильська зона) розгорнули військові намети і там ми жили. Видали нам респіратори, протигази. Заборонялось пити воду з криниць, збивати пилюку, та не завжди всі цього дотримувались. Не бачили ніякої небезпеки, це був ворог невидимий і люди слабо уявляли рівень радіаційної загрози. Намети кожен день промивались спеціальними розчинами. Кожному з нас видали індивідуальні дозиметри( так звані «накопичувачі»)для визначення дози опромінення, та більшість з них не працювали. По закінченні командировки командири всім ставили однакову дозу опромінення, як треба було так ставили.
Перебував я у чорнобильській зоні з 8 червня по 8 серпня. На самій станції я не працював. За необхідності я виконував любу потрібну роботу, але в основному на своїй машині я возив начальника аптеки. Ми кожен день їздили в м. Овруч Житомирської обл. по ліки,
так як необхідність в них була дуже велика.
Додому я повернувся вже без своєї машини, заражену техніку закопували у спеціальних могильниках.
Немає коментарів:
Дописати коментар