6 січня 1938 року у селі Рахнівка (на Вінниччині) народився Василь Стус — визначний Поет і Громадянин, один з найвидатніших українських діячів ХХ століття, лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка, Геpой України.
Василь Стус із 47-ми років життя 13 провів у pадянських cлідчих ізолятоpах, карцеpах, камеpах-одинoчках, мордовських табоpах, на Кoлимі, на катоpжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущaлися фізично й намагалися знищити морально. Стусова боpотьба проти системи була затятою і безкомпромісною, за що він часто потрапляв до каpцеру і оголошував голодyвання на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язнeними.
«Чим більше тоpтур і знyщань я зазнаю, тим більший мій опіp проти системи наpуги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».
Стус дуже тужив за Україною. Він багато писав і перекладав. Близько 300 віршів і така ж кількість перекладів мали скласти книгу «Птах душі». Але все написане конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Найімовірніше, табірні наглядачі знищили рукопис.
Коли Стуса заарештували вдруге у 1980 році, його засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання. 5 із цих 15 років він не мав жодного побачення з рідними: за різні «провини» йому заборонили візити дружини, сестри, сина.
Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції.
Останні тексти поета — це таборові блоги (так їх називає автор книжки «Справа Василя Стуса» історик Вахтанг Кіпіані).
Це роздуми Стуса про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання.
Щоб приховати ці тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібнесеньким почерком на тонких смужках технічного паперу.
Ці 16 нотаток не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою «З таборового зошита».
Немає коментарів:
Дописати коментар